30.03.2014 р. - проповідь архімандрита Філарета на Євангеліє про зцілення біснуватого (Марка 9:17-31) в четверту неділю Великого Посту, пам'ять преп. Іоанна Ліствичника. Хрестовоздвиженський храм с. Мостище Макарівського району Київської обл.

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Господи, благослови!

Дорогі наші! Звершуючи сьогодні, в цей недільний день, у нашому святому храмі службу, ми вшановуємо і чергову малу Пасху (адже кожна неділя є днем малої Пасхи), і саме в цю четверту неділю Посту відзначаємо пам'ять видатного подвижника, вчителя нашої Церкви, преподобного Іоанна Ліствичника. Ми говорили з вами про те, що кожна неділя святого Посту присвячується спогадам про певні події або пам’яті тих чи інших людей. І от завжди саме четвертої неділі Посту, перед тим, як ми будемо вшановувати у п’яту неділю преподобну Марію Єгипетську, ми, звершуючи пам'ять преп. Іоанна Ліствичника, ми говоримо про наше поступове возходження з глибини всіх наших падінь і гріхів до верхівки тієї святості і духовної досконалості, до якої закликає нас Всевишній Господь. І от саме сьогодні Церква благословляє нам для благочестивого читання й роздумів ті уривочки, які ми щойно почули.

Сьогодні, коли Піст уже йде на зменшення (а середина Посту була минулої середи, яку ми називаємо середпісною), ми ще раз повинні згадати про актуальність посту і молитви. В уривочку Євангелія від Марка – розповідь про те, як Христос зцілив біснувату людину. Зцілив по вірі її батька, батька того отрока, який багато років з дитинства страждав на біснування. Фраза: «Верую, Господи, помози моему неверию» – стала молитовною фразою для православних християн, для нас з вами. Що ж вона означає? Спочатку людина говорить: вірую. А потім каже: допоможи моєму невірству. Що ж тут: віра чи невірство?

Один з досвідчених священиків сказав так: те, як ми віруємо в Бога, – це часто межа між вірою й невірством або сумнівом. Віра в Бога – відповідно до святоотецького вчення – це не просто впевненість у тому, що є над нами Вища Сила. Інколи люди кажуть, коли щось здійсниться, про що вони просили Бога: «Є Бог на світі». Богословськи ця фраза не зовсім вірна, тому що Бог не на світі, але й у світі, і одночасно над світом; як говорять наші богослови, Бог є трансцендентним і іманентним, тобто Він є і над буттям, бо Він Сам створив буття. Тому краще сказати: «Є Бог». А у Старому Завіті часто трапляється така молитовна фраза: «Живий Господь Бог мій». Тобто є Господь, Якому я довіряю, Який скрізь перебуває і ні в чому не міститься, і завжди приходить на допомогу. І знову ж таки, повертаючись до цієї дивної фрази: «Вірую, Господи, допоможи моєму невірству» – можна сказати, що віра в Бога як довіра Йому – це, в першу чергу, вміння не просто дотримуватися релігійних наших певних переконань (безумовно, ми впевнені, що в Православ’ї ці переконання істинні).  Господь дає нам можливість через нашу віру пізнавати Його в усій повноті богопізнання, яка тільки може бути. І, разом з тим, наші релігійні переконання, наше життя в Церкві – це те, що сприяє тому, щоб ми максимально повністю довіряли Господу Богу, довіряли Йому своє життя.

Та молитовна фраза, яка лунає за службами Божими: «Сами себе, и друг друга, и весь живот наш Христу Богу предадим», - часто сприймається нами як просто елемент церковного богослужіння. Але ж ці слова ми повинні сприймати і як заклик до дій, бо що саме так ми повинні жити. Якщо ми довіряємо Господу Богу, то нам не потрібно боятися нічого, крім гріха, нам з усіх страхів, які приходять, треба тільки залишити страх Божий.

А це не страх у простому розумінні слова, а те, що ми не хочемо щось зробити, щоб не було Господу Богу боляче – як ми любимо людину і всіляко уникаємо поранити її, зробити їй боляче. Хоча є такі люди, які можуть в певній мірі й біль спричиняти – коли виправляють нас – як лікар. Є така фраза, що хірург робить людині боляче, щоб їй було потім краще жити. Так і духівники наші, інколи можуть щось сказати нам, до чогось підвести, щоб відкрити, де є рана наша. Є у медиків такий спосіб обстеження: найпростіший, – пульпація. Коли лікар просто оглядає людину і починає рукою прощупувати, де і що не так. Буває, що доторкнеться кудись – ой, як боляче стає! Але ж ми могли зовсім не знати, що у нас там болить. Один з православних богословів Олексій Осіпов говорить, що треба ж подякувати лікарю, коли він нам відкрив нашу хворобу! Я й не знав, що в мене там болить, а лікар доторкнувся пальцем – от і показав, що є в мене там хвороба, а я й не знав. Так і ближні наші, не тільки духівники, а й люди, які з нами спілкуються,  – вони інколи доторкуються до таких місць, що нам стає боляче. Але вони відкривають нам, або, точніше, Господь через такі дії відкриває нам наші немочі.

І от коли ми пізнаємо, хто і які ми насправді, – це найперший і найважливіший крок для того, щоб ми починали одужувати. Реальне визнання того, хто і який я – перший крок на шляху до духовного одужання. Коли людина пізнає, хто вона, вона може і жахнутися, тому що сама по собі вона – неміч і гріх. А все благе звершує Господь, Який говорить: без Мене не можете творити нічого. І от коли ми бачимо, хто і які ми насправді, є велика необхідність замислитися: що нам треба змінити в собі, як нам треба виправитися, як нам треба зробити так, щоб, більш довіряючи Господу, повністю ввірити Йому себе. І якщо ми починаємо себе ввіряти Богу,  довіряємо Йому, от тоді ми по-справжньому починаємо жити вірою. Не вірою як системою релігійно-філософських і етичних різних переконань, а вірою як довірою Господу Богу.

Ми читали Святе Письмо з апостольських послань. Там згаданий Авраам, праотець, якого називаємо отцем віри. Чому? Тому що сказав йому Господь іти – і він пішов, залишив усе. І от віра – це часто така довіра Господу Богу, що людина, повністю довіряючи Йому, робить крок у невідомість – зі стабільності такої зовнішньої, з зовнішньої ситуації, коли вона перебуває в певному комфорті. Вона нібито виходить звідси і йде саме в невідомість. Віра – це і кроки по воді апостола Петра, який ішов до Христа, для того щоб впевнитися, що це дійсно Він. Пригадайте, будь ласка, цю історію: Христос стоїть посеред бурі, і апостоли не вірять, що це Він. Ось воно невірство. І тут Петро, такий відвертий, каже: «Господи, якщо це Ти, то скажи, щоб я пішов по воді». І Христос йому сказав: «Іди». І він ішов по воді до Христа. Він робить неймовірне. Але коли він почав боятися, кола довіра до Бога почала зменшуватися, він почав тонути, почав думати, що захлеснутьйого хвилі. І от якщо ми віруємо в Бога, якщо ми десь втратили повністю довіру й почали тонути, і вже хвилі і наших немочей, і пристрастей, і випробувань різних, і взагалі життєвого моря починають нас захлестувати і ми тонемо, можна сказати: «Господи, гину, допоможи мені!». І Христос обов’язково простягне руку, і допоможе нам, і зцілить нас, якими б ми не були духовно хворими людьми, – аби ми тільки ввірили Йому своє життя.

Коли запитав батько хворого отрока, чому ж не змогли учні зцілити його, Христос відповів, що це за їхнє невірство. Заповіді євангельські є такими, що їх можна й потрібно виконувати завжди. І Христос говорить: той, хто вірує в Мене, зробить і те, що я, і більше, ніж я. Але, на жаль, за століття розвитку Христової Церкви у нас сформувалася така думка, що якщо колись  щось і відбувалося в апостольські часи, то це було тоді. Зараз це неможливо, зараз неможливо так довіряти Богу. Але ж ні. Бо Христос і вчора, і сьогодні, і завжди той самий – аби ми тільки більш вміли довіряти Йому себе. 

Що ж до Посту і молитви, то під постом Феофан Затворник розуміє всебічне обмеження себе, під молитвою – всебічне предстояння перед Богом. І нам би зараз саме в такий піст увійти – вже у другій половині Посту, який наближається до завершення. Якщо ми ще не почали роботу над собою, не почали виправляти себе,  то це ще можна почати, і не пізно, аби тільки ми, довіряючи Богові, зрозуміли, що поступово ми можемо і повинні духовно сходити і підніматися до Христа. 

І от саме про це поступове підняття з глибин нашої гріховності до тієї духовної досконалості, до якої нас закликає Господь, і говорить святий отець, якого ми нині вшановуємо,  – преподобний Іоанн Ліствичник… Дуже важливим, за Ліствичником, є саме те, щоб ми були людьми не від світу цього, але для світу цього. А для цього необхідно, щоб ми Богу, знову ж таки, довіряли. І дозвольте всім побажати, готуючись до свята Святої Пасхи, щоб ми навчилися довіряти Богу і дійсно стверджувати в своєму реальному житті, що ми повинні самі себе, і друг друга і все життя наше Христу Богу передавати. Амінь.